МОРАЛЬНО-ЕТИЧНЕ ВИХОВАННЯ ОСОБИСТОСТІ: ЗАГАЛЬНІ ТЕНДЕНЦІЇ Й ІНДИВІДУАЛЬНИЙ ПОШУК

МОРАЛЬНО-ЕТИЧНЕ ВИХОВАННЯ ОСОБИСТОСТІ: ЗАГАЛЬНІ ТЕНДЕНЦІЇ Й ІНДИВІДУАЛЬНИЙ ПОШУК

Обдула Т. М., завідуюча сектором
ДНУ «Інститут модернізації змісту освіти»
Царик Л. П., методист вищої категорії,
ДНУ «Інститут модернізації змісту освіти»

Формування духовного світу дітей і молоді – складне завдання, що стоїть у центрі уваги педагогів, батьків, громадськості. Особливої актуальності воно набуває сьогодні, коли проблеми соціально-економічного й політичного розвитку країни вплинуло на підростаюче покоління. Серед дітей і молоді падає духовність, що пояснюється насамперед зниженням рівня життя в Україні, відсутністю соціальної захищеності, явним і прихованим безробіттям, інфляцією, невизначеністю моральних орієнтирів у соціальних відносинах. Засоби масової інформації та комунікації дедалі більше впливають на суспільство й особливо на молодь, пропагуючи насилля, прищеплюють моральний релятивізм, конформізм і цинічно-гедоністичне ставлення до повсякдення. Усе це призводить до відчуження дітей і молоді від норм моралі, спонукає їх до власних пошуків самореалізації, на основі заперечення духовності й моральності як суспільних і особистісно значущих феноменів.
Особливе місце проблема виховання посідає в педагогічній науці, яка має завдання не лише виробити, окреслити, визначити шляхи, засоби й методи формування певних світоглядних знань та умінь, а ще й, прищепити і розвинути моральні якості, здатності, риси характеру і поведінки особистості.
Необхідно підкреслити доцільність розгляду феномену духовності як якості особистості і як складової виховного процесу у сьогоднішньому проблемному полі та освітньо-виховних інноваційних технологіях.
Перш ніж перейти до розгляду духовності як педагогічної категорії підкреслимо, що лише в останні роки це поняття стало широко застосовуватись в педагогічному обігу, увійшло до довідниково-енциклопедичної літератури.
Оскільки духовність людини розкривається через категорії «дух», «душа», розглянемо їх значення через історико-генетичний підхід в науці.
Якщо зважити на те, що вітчизняна школа і педагогічна думка від періоду Київської Русі (IX-XIII ст.) розбудовувалась в структурі діяльності церкви, то зазначимо, що духовність, як педагогічна категорія цього періоду, є суто релігійним поняттям: дітей долучали до церковно-релігійної обрядовості та конфесійного типу християнства.
Християнський монотеїзм (єдинобожжя) надовго залишив за собою пояснення душі як образу Бога в людині. По суті богословське розуміння душі залишилось незмінним і до сьогодні.
У християнстві чітко розрізняються «душа» і «дух». Цей останній трак-тується як частина Трійці (Святий Дух, Бог-Отець і Бог-Син). Вчення про Свя-того духа «прямо переходить в містику Церкви й стає однією з іпостасей Трій-ці. Місцеперебування Духу є Церква і душі праведників». (С.С. Аверинцев).
Впродовж десятиліть в психологічній літературі термін «душа» використовувався рідко, як синонім слова «психіка», «внутрішній світ людини», «переживання».
Перш ніж перейти до суто педагогічного розгляду, хотілось би коротко подивитись на духовність з боку культурології, науки, яка вивчає структури культури в її конкретно-історичних проявах. Існують різні визначення культури та духовних цінностей, пов’язаних з внутрішнім світом людини і його самовдосконаленням, з творчим розвитком.
Проте, в залежності від педагогічних поглядів, носіїв цієї ідеї, до феномену духовності віднесено гуманізм як основа головних виховних орієнтирів.
Творці й розбудовники національної системи освіти – С. Ф. Русова, Я. Ф. Чепіга, О. Ф. Музиченко, С. О. Сірополко та інші бачили її світською, що стало концептуально інноваційним підходом до організації та діяльності проектованої освіти. Так, Я. Ф. Чепіга, один з ідеологів розбудови української школи, писав у 1917 р.: «релігія – це діло приватне, діло совісті, а школа, яка навчає всіх, придатна для інтересів всієї громади. Школа не повинна залежати від релігійних переконань батьків і тому повинна бути світською… Релігійне виховання – діло сім’ї, а не школи…». Школа повинна бути вільною від сторонніх ідей і цілей і, окрім науки і фактичного знання, ніщо не повинно затуманювати дитячий «розум».
Звернемось до педагогічної теорії К. Д. Ушинського, на висловлення якого посилаються прихильники релігійно-церковної моральності, цитуючи широковідому працю «Про народність у суспільному вихованні» в якій він написав «Є лише один ідеал довершеності, перед яким схиляються всі народності, це ідеал, що його дає християнство».
Але було б помилково ототожнювати палітру педагогічних поглядів Ушинського лише до християнської догматики. В іншій своїй науковій праці він пише:
«…Ми цілком погоджуємося, що наставник не повинен навіювати своїх переконань вихованцеві, що це є величезним насильством, яке тільки можна собі уявити: насильство розуму дорослого, володіючого безліччю засобів, над розумом безсилим і безпорадним…».
Отже, для класичного усвідомлення К. Д. Ушинський, який розглядав термін «духовний» в сенсі «збірної назви для всіх психічних явищ, властивих тільки людині» були визначені орієнтири, нові засади духовного розвитку дитини – діяльнісні, пов’язані з працею. Саме цього зараз особливо не вистачає для виховного процесу, замкненого в голому моралізаторстві, безкінечних повчаннях та нотаціях. Розглядаючи мораль як духовний феномен, В. О. Сухомлинський в своїй книзі «Духовний світ школяра (підліткового і юнацького віку)» поставив перед собою завдання «вияснити роль найрізноманітніших факторів, що визначають духовне обличчя школярів».
На наш погляд, цінним є підхід педагога до формування духовності на основі вікових особливостей, а також висунення на перший план не середовищних факторів, а особистісного, внутрішнього розвитку моральних, естетичних почуттів: «Багатство духовного життя починається там, де благородна думка і моральне почуття, злившись воєдино, живуть у високоморальному вчинку»
Отже, основою формування духовного світу дитини у педагога виступають моральні почуття, думки, ідеї, переконання і вчинки, які мають піднесений романтичний характер.
Особливу увагу він надає моральним почуттям, правилам, переконанням й ідеалам юнаків і дівчат через пізнання самих себе, внутрішнього духовного світу. Велику роль тут відіграють моральні почуття підлітків, їхнє моральне оцінювання та самооцінка, де головну роль відіграє совість.
На жаль, практика роботи сучасної школи щодо виховання духовності, мо¬ральної самосвідомості переконливо свідчить, що цей пріоритетний напрям ви¬ховання є проблемним, через те, що йому не надається належної уваги в системі позааудиторної виховної роботи, а існуючі програми та навчально-методичні посібники з даної проблеми не завжди відповідають вимогам часу, суспільства.
Недопустимим вважаємо те, коли в суспільстві аморальних прикладів стає багато, люди, пасуючи перед труднощами боротись зі злом – записують все в норму поведінки, аргументуючи тим, що мов настали такі часи. Тоді як історія педагогіки від Песталоцці до В. О. Сухомлинського вказує нам на те, що цент¬ром всього виховання є формування моральної самосвідомості молодої людини.
Можна констатувати, що крім В. О. Сухомлинського сучасна педагогічна наука не має розгорнутого проекту формування духовного світу дитини, який би спирався на вікові, індивідуальні та колективні особливості кожного вікового періоду, а також визначав форми, засоби й методи виховної діяльності. В цьому аспекті книги, статті В. О. Сухомлинського з морально-етичної проблематики залишаються актуальними.
На початку 2000-х років духовність як педагогічне поняття є джерелом творчості та посідає певне місце в методичній довідково-енциклопедичній літературі. Так, в «Педагогічному словнику» за загальною редакцією М. Д. Ярмаченка (2001) духовність тлумачиться як «специфічно людська риса, яка виявляється у багатстві духовного світу особи, її ерудиції, розвинутих інтелектуальних і емоційних запитах, моральності».
Більш глибоке значення цього поняття відкрила О. В. Сухомлинська посилаючись на російський посібник (Методика воспитательной работы / Под. ред. В. А. Сластенина), де стверджується: «Ядром культури особистості є її духовність. Духовний розвиток характеризується багатством інтелектуального й емоційного потенціалів особистості, високим моральним розвитком, що веде до гармонії ідеалів людини із загальнолюдськими цінностями й достойними вчинками, в основі яких лежить потреба служити людям і добру, постійне устремління до самовдосконалення». На її думку, це визначення суттєво не відрізняється від того, який запропонував В. О. Сухомлинський в 1961 р.
Перехід від глобальних суспільних категорій, від публічної риторики про моральність до розуміння духовності як складного психічного феномена самоусвідомлення особистості в нинішніх умовах мають різні підходи до визначення етапів формування світогляду особистості.
Які ж шляхи подолання сучасної кризи духовного, як складного психічного феномену самоусвідомлення особистості та морального – з його нормами уявлення про добро і зло, справедливість, естетичне і потворне, людські ідеали тощо? Що ми педагоги, науковці можемо запропонувати батькам, вихователям, учителям? На наш погляд, прийшов час розробити конкретні технології формування духовності у дітей та молоді – від концептуальних засад, змісту, інструментальної частини до діагностики та критеріїв оцінювання вихованості тощо.
Основними завданнями з формування світогляду особистості є:
реалізація системного, комплексного підходу в оволодінні молоддю змістом освіти, зокрема фундаментальних світоглядних понять, уявлень, переконань;
дотримання принципу історичного підходу, єдності й наступності поко-лінь, забезпечення глибокого засвоєння молоддю національних традицій і звичаїв, відображення в них духовності;
застосування з метою формування в молоді поглядів, переконань та ідеалів цілісного світогляду різноманітних змістовних і цікавих, нових і традиційних форм та методів роботи тощо.
Загальновідомо, що у сім’ї та навчальному закладі повинна бути спільна мета – виховати всебічно розвинену особистість, яка буде здатна реалізувати себе в громадському й особистому житті. За часів радянської системи народної освіти взаємодія школи та сім’ї у вихованні учнів традиційно від покоління до покоління підтримувалася та являлась стрижнем суспільних взаємовідносин.
У сучасних умовах, коли більшість морально-етичних проблем вважаються сферою особистого життя людини (вживання наркотиків, алкоголю, сексуальна орієнтація тощо), коли мас медіа, теле- та комп’ютерні засоби комунікації ради¬кально змінюють життя особистості, потребують визначення завдань щодо роз¬витку поглядів, переконань, ідеалів, інших компонентів і якостей, які свідчать про духовну зрілість особистості. В країнах розвинутої демократії «школа» і «сім’я» за своєю сутністю різні, відносно незалежні, окремі інституції.
Кожна дитина, зростаючи в сім’ї, долучається до того типу духовності (релігійного чи світського), який культивується в родині. Згодом, у закладах освіти, особливо середніх, дитячий світогляд формується в цілому через зміст освіти, через виховний процес.
В цьому контексті, на наш погляд, небезпечним для демократичного й вільного вибору особистістю власного шляху духовного національно-культур¬ного розвитку, в умовах збереження родинних традицій є намагання впро¬вадити в навчально-виховний процес державних закладів освіти «єдино вірне вчення» – на цей раз церковно-релігійне, теологічне (секти). Тенденція перенесення в освіту настроїв релігійної винятковості (одержавленої віри) і разом з тим, нетерпимості до інших віросповідань небезпечна не лише з огляду на свободу і демократію, а й свідчить про передумови до втрати ідентичності.
У сучасних демократичних умовах основні цінності, що пропагуються суспільством, – це толерантність, плюралізм думок, довіра, взаємна повага, свобода, які забезпечуються законом, а з іншого боку – автономія особистості, самостійність, вільний вибір, компетентність, відповідальність, вміння брати на себе рішення щодо своєї долі, своїх вірувань і уподобань. Таким шляхом відбувається процес суб’єктивізації віри, яка стає приватною справою, справою особистості, сім’ї.
До речі, про це чітко прописано і в Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації» (від 23 квітня 1991 р. № 987-XII) з внесеними останніми поправками до нього 08.09. 2016 року, зокрема:
Ст. 1 говорить про те, що цей Закон гарантує:
– «…забезпечення норм міжнародного права, визнаних Україною, соціальної справедливості, рівності, захисту прав і законних інтересів громадян незалежно від ставлення до релігії»;
– «гарантування сприятливих умов для розвитку суспільної моралі і гуманізму,…».
Ст. 3 – «Ніхто не може встановлювати обов’язкових переконань і світогляду».
Ст. 5 – «Церква (релігійні організації) в Україні відокремлена від держави».
Ст. 6 – «Державна система освіти в Україні відокремлена від церкви (релігійних організацій), має світський характер».
Захистити дитину як найбільш вразливу в усіх відношеннях частину суспільства можуть тільки ті, хто зв’язаний з ними тісними узами кровного і духовного споріднення. Саме батьки повинні стати головною рушійною силою по духовному оздоровленню та моральному обновленню українського суспільства. Навчальні заклади, діячі громадських організацій повинні допомогти батькам в цій нелегкій справі в рамках чинного законодавства.
Серед методів і форм духовного формування одне з провідних місць належить активним формам і методам (ситуаційно-рольові ігри, метод аналізу соціальних ситуацій з морально-етичним характером), які дають дітям можливість предметно, безпосередньо й емоційно бути в ситуації морального пошуку та морального вибору.
Необхідно, на наш погляд, формувати у молоді власне світосприйняття й світовідчуття – нетерпимості чи поміркованості, упевненості чи сумнівів, уміння слухати й чути чи повчати.
Таким чином, систематизування, інтегрування знань, умінь молоді успішно здійснюється, коли керівники позааудиторної роботи цілеспрямовано і систематично розкривають спільність філософської основи, закономірностей, притаманних багатьом явищам, процесам природи, суспільному буттю людей.

Література:

1. Я. Чепіга. Соціалізація народної освіти // Вільна українська школа. – 1917. – № 2. – С. 78-79.
2. К. Д. Ушинський. Вибрані педагогічні твори. – К., 1983. – Т. I. – С. 101-102.
3. К. Д. Ушинський. Стислий підручник педагогіки. – Твори. В 6-ти т. – Т. 6. – К.: Рад. Школа. – 1955. – С. 11, 242-243.
4. В. А. Сухомлинський. Духовный мир школьника (подросткового и юношеского возроста). – М. – 1961. – С. 5, 14.
5. О. В. Сухомлинська. Духовно-моральне виховання дітей та молоді: загальні тенденції й індивідуальний пошук. – К., 2006. – С. 25.
6. Педагогічний словник / За заг. ред. М. Д. Ярмаченка. – Київ: «Педагогічна думка». – 2001. – С. 166.
7. Методика воспитательной работы / Под. ред. В. А. Сластенина. – М., 2002. – С. 9.